Ольга Василівна Сухомлинська поділилася думками щодо реформи НУШ, спогадами дитинства та власною оцінкою спадщини батька.

За кілька днів, 28 вересня, виповнюється 100 років від дня народження видатного українського педагога Василя Сухомлинського. Понад 20 років він віддавав серце дітям у селі Павлиш на Кіровоградщині й за цей час зумів перетворити звичайну сільську школу на лабораторію передового педагогічного досвіду. Найкращим свідченням світового виміру ідей Василя Олександровича є факт відзначення ювілею педагога на рівні ЮНЕСКО. Про актуальність спадщини Сухомлинського ми поспілкувалися з його донькою, академіком Національної академії педагогічних наук України, Ольгою Сухомлинською.

100-річний ювілей Василя Сухомлинського збігається з реформою Нової української школи. Її концепція багато в чому співзвучна ідеям Сухомлинського, а проте значною мірою запозичена. Як Ви вважаєте, чи можна реформувати нашу школу за власною унікальною моделлю освіти, яка би базувалася передовсім на українському педагогічному досвіді, зокрема й принципах Василя Олександровича?

Справді, сучасне реформування багато в чому спирається на зарубіжний досвід. Проте питання в іншому. Можна побудувати школу, ґрунтуючись на досвіді українських педагогів, хоча б на ідеях Софії Русової. Але не можна автоматично перенести історичний досвід у сьогодення – таку систему треба спочатку створити. А зарубіжна модель вже готова, і тому з нею легше працювати. Там вже все відомо, скільки й чого треба закупити, які технології застосувати. По суті, у Сухомлинського багато спільного з Новою українською школою, його ідеї суголосні з НУШ, особливо що стосується підготовки до школи, початкової школи, роботи з підлітками. Проблема полягає в тому, що на його досвіді не вибудувано робочої моделі, ніхто цим не займався. Щоб зробити таку системну модель, потрібен час. Це складніше, ніж взяти готове. А нам треба було терміново запустити реформи – от вони поспішно й запущені. Хоча вмотивовані не лише педагогічними чинниками, а і політичними факторами.

Поряд з реформуванням державних шкіл в Україні постає багато шкіл приватних. Часто вони позиціонують себе, зокрема й з маркетинговою метою, як школи Марії Монтессорі, школи Вальдорфської педагогіки тощо. На жаль, нічого не відомо про школи Сухомлинського. Чи може, на Вашу думку, ім’я Василя Сухомлинського також бути своєрідним брендом?

Ці школи почали поставати ще у 80-х. Спочатку як альтернативні школи, бо розвивали ідеї, які йшли всупереч з офіційною школою, були з нею несумісними. Тут проблема пов’язана з попереднім питанням: за ідеями Сухомлинського складно змоделювати школу, настільки все у нього взаємопов’язано і цілісно. Хоча й ідеї Монтесорі, й ідеї, наприклад, Селестена Френе – був такий французький педагог – мають багато спільного з Сухомлинським. Є школи, які працюють за його системою. А щоб так і називалася «школа Сухомлинського»… поки ні. Сподіваюся, у майбутньому з’явиться й такі.

В одному з інтерв’ю Ви зазначали, що кілька років тому до Вас надходили пропозиції перевидати «Серце віддаю дітям» без ідеологічних нашарувань. Ви тоді були проти, але згодом пошкодували про своє рішення. Як Ви тепер дивитесь на перевидання творів батька у «безкомуністичних» редакціях?

Є така дослідниця Сухомлинського Еріка Ґартманн з Німеччини. Вона почала досліджувати Сухомлинського десь з 70–80-тих, написала книжку «Виховання між людиною і виробництвом», в якій проаналізувала офіційну точку зору і погляди Сухомлинського. Пані Еріка показала, що він виховував людину для себе, для рідних, для іншої людини, а не для виробництва, як було тоді в Радянському Союзі. Потім, десь у 2000-них роках, вона вирішила видати «Серце віддаю дітям». Як відомо, ця книжка вперше вийшла не в СРСР, а в НДР. Але Еріка запропонувала видати не переклад, а власну редакцію тексту, в якій взагалі прибрала ідеологічні моменти. Я не погодилась, бо вважала, що це неправильно, адже Сухомлинський написав це саме так. А коли згодом я стала сама готувати «Серце віддаю дітям» до перевидання, то побачила, що ініціатором багатьох ідеологічних пасажів батька були рецензенти і редактори видавництва. І я погодилася, що так, Еріко, ти мала рацію.

Ви би погодились, якби зараз до вас звернулися видавці з пропозиціями перевидати Сухомлинського без комуністичних ідей?

Так, я би погодилася. Бо система роботи Сухомлинського важливіша за радянську ідеологію. До речі, недавно приїжджали поляки, і вони збираються перевидавати «Серце віддаю дітям» у новому перекладі, без ідеології.

В Україні запущено процеси декомунізації. Чи стикалися Ви з цього приводу з якимсь негативним ставленням до Сухомлинського? Адже в його творах є багато того, що можна «декомунізувати».

Загалом ставлення до Сухомлинського позитивне. Навіть у його критиків. Тому що гуманістична серцевина, любов, увага до дитина, піклування про її здоров’я, фізичний й інтелектуальний розвиток – це все перевищує ідеологізацію. По-друге, Сухомлинський в Україні дуже довго не перевидавався, крім тих книжок, які я видавала, можна сказати, власним коштом.

Але, на відміну від педагогічних праць, дуже багато вийшло його казок, оповідань. І Сухомлинський зараз більше відомий як дитячий письменник. Це також на боці позитиву. Загалом я вважаю художню спадщину Сухомлинського концентрацією його педагогічних поглядів.

Загальновідомо, що Василь Сухомлинський був комуністом. Він щиро сповідував лінію партії? Чи висловлював часом певні сумніви?

Не те, що сумніви. Ви ж розумієте, він народжений у ті часи. І сумнівів у радянській владі у нього не було. А от сумніви щодо керівництва освітою він мав. Я роблю такі висновки, тому що в архіві є досить багато листів до Хрущова, до Центрального комітету, де він висловлює свою думку щодо шкільної політики. Наприклад, він написав до Хрущова лист щодо організації шкіл-інтернатів, в якому виступає категорично проти проголошеної партією моделі забирати з раннього віку дітей до інтернатів, аби вивільнити батьків для виробництва. Сухомлинський також висловлював сумніви щодо освітньої реформи 1957-го, де головним ставало виробниче навчання, написав лист до ЦК. І таких листів з конструктивною критикою є досить багато. Я все збираюся опублікувати його листування, де окремим розділом буде й критика. Він і в педагогічних працях писав, що у нас досить багато несправедливого, негарного в житті. Але знов-таки, його педагогічний посил був таким, що критикувати значно легше, ніж докладати зусиль до того, щоб позбутися всіх негативів.

Василь Сухомлинський був сучасником шістдесятників, застав зародження дисидентського руху. Чи був він знайомий з кимось із шістдесятників? Як він взагалі ставився до цього явища?

Я гадаю, що позитивно. Але треба розуміти, що він був у Павлиші, я би сказала, на маргінесі. І з усіма його ідеями на нього дивилися як на дивака.

Він надзвичайно радів, читаючи «Собор» Олеся Гончара. Це був свіжий подих. З Гончарем у них було листування. Письменник навіть збирався відвідати Павлиш, але не встиг, затримався на декаді української літератури в Кіровограді й приїхав на 2–3 дні пізніше, після смерті Василя Олександровича.

У Сухомлинського була також книжка Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Це була заборонена література, він її ховав від усіх, і ми з братом знайшли книжку, коли вже батька не стало.

Це було якесь самвидавське видання?

Так! Хтось йому це передав. Я не скажу, що він був у вирі процесів, але ці штрихи говорять, що він підтримував такі настрої.

А чи вистачало Василеві Сухомлинському часу на власних дітей?

А у дітей на Сухомлинського?.. Річ у тім, що коли я росла, школа працювала спочатку в три зміни, потім – у дві. Батько й мати весь час були на роботі. А ми жили у школі, ніби як в центрі класу. Він для мене був не лише батьком, а і директором школи, й учителем – рік чи два викладав у нас історію. Але, не зважаючи на свою зайнятість, він постійно тримав нас з братом у полі зору. Великою мірою батько був просто батьком під час канікул. Влітку ми багато їздили, виїжджали у великі міста: Київ, Ленінград, Москва, Одеса, – де відвідували театри, музеї. Я не відчувала того, що мені не вистає спілкування. Батька було достатньо. Я добре запам’ятала, як батько вечорами розповідав нам з братом про зорі, про сузір’я, про їхні назви…

Зараз, коли він за віком вже мало не мій син, мені дуже хотілося б з ним поговорити, зрозуміти, чому він думав так, а не інакше. Можливо, це я недостатньо уваги йому приділяла?.. Знаєте, як діти? Старшокласницею я вже мала якісь свої дівчачі інтереси, почалися перші побачення. А потім я закінчила школу й у 18 років поїхала.

У Вас в сім’ї було заведено звертатися до батьків на «Ви» чи на «ти»?

З батьками – тільки на «Ви», це така давня українська традиція. Але аж до такого, що «батькова шапка висять» не доходило.

Василь Олександрович зі своїх книжок і документальних фільмів про нього постає як дуже спокійна й розважлива людина. Чи могло щось вивести Сухомлинського із себе?

Звичайно! Він був директором школи – все ж було на ньому. Пригадую, якось був випадок. Раніше у нас топили грубами. А потім провели центральне опалення. В приміщенні школи у підвалі була котельня, звідти до кожного шкільного будиночка, розташованого на подвір’ї, вели труби. Восени завозили вугілля й отак опалювали шкільні будинки. А хто там працював? Якісь робітники із Павлиша. От вони, не раз бувало, чи хтось запив, чи хтось заснув. Батько встає, мороз – а батареї холодні. Вони з мамою спускаються до підвалу і починають топити. Ну то там вже було! Але теж, якби він на них дуже сильно лаявся, де б взяв інших?

На Вас батько кричав?

На мене він ніколи не кричав, ні.

Що Ви можете сказати про теперішню школу в Павлиші: вона й далі живе цікавим життям, рухається вперед чи застигла в часах Сухомлинського? Адже не можна лише відтворювати чийсь досвід, хай навіть непересічний. Вчителеві треба постійно розвиватися.

Це насправді велика проблема. Але я вам скажу як історик педагогіки: досвід свідчить, що коли така особистість, яка створила школу, свою систему, йде, то важко, щоб хтось підхопив цю справу й розвивав її далі на тому ж або й вищому рівні.

Я безкінечно вдячна теперішній директорці Деркач Валентині Федорівні. Вона намагається зберегти і підтримати те, що робив Василь Олександрович. Звичайно, вони ходять на природу, складають казки, пишуть есе, як зараз закладено в НУШ… Як це назвати? Це повторення Сухомлинського чи це вже тенденції Нової української школи?..

Мабуть, все залежить від того, як це робити: відтворювати чи переосмислювати?

Вони намагаються підтримувати те, що було. А це потребує величезних зусиль й подолання проблем. Наприклад, зараз, не зважаючи на те, що підвищили зарплату, надзвичайно гостро стоїть проблема кадрів. Усі їдуть заробляти за кордон. Школу навіть не вдається укомплектувати фахівцями, а це велика школа, там постійно навчається до п’ятисот учнів. Була хороша завуч, але поїхала за кордон, бо треба годувати сім’ю. Два роки не можуть знайти вчителя фізкультури. Чи можна чогось вимагати в таких умовах? Я думаю, що директорка робить все, що може.

Треба хоча б зберегти школу як національне надбання. В світі дуже мало залишилося таких закладів, які історично збереглися в тих же розмірах і в започаткованому автором системи вигляді. От є школа Френе у Франції, і вона – культурне надбання ЮНЕСКО. Я дуже хочу це все зберегти, тому що філософія Сухомлинського великою мірою сконцентрована в цьому матеріальному вимірі. Там по всій території розкидано невеличкі двокласні приміщення. І було вже декілька спроб зруйнувати це все, щоб побудувати нову школу.

Ви народилися в родині великої особистості й тепер, хочете того чи ні, змушені займатися збереженням спадщини Василя Олександровича. Як Ви гадаєте, це доля обрала Вас, чи Ви самі обрали таку долю?

Я думаю, тут збіг інтересів. Коли відбувалося моє професійне становлення, я всіляко намагалася дистанціюватися від Сухомлинського. Моя спеціалізація – історія української педагогіки 20-х років ХХ століття. Дослідження спадщини батька було як хобі. А зараз це вже як смисл життя, тому що в мене вже мало часу, а зробити треба ще дуже багато. Я до цього вже й доньку свою долучаю, як свого часу цю справу передала мені мама…

Скажу так, мені все життя не дуже зручно було жити з прізвищем Сухомлинського, а зараз в цьому для мене вже жодного дискомфорту немає. Я вважаю, що я роблю це і за покликанням, і за обов’язком.

Останнє запитання до Вас якраз і як до доньки Сухомлинського, і як до професорки. Ви знаєте, що в усіх педагогічних університетах вивчають твори Василя Сухомлинського, конспектують, складають заліки. Але це відбувається здебільшого без живого досвіду використання його ідей хоча б під час педпрактики. Як ви оцінюєте рівень підготовки українських вчителів, зокрема й щодо розуміння педагогіки Сухомлинського?

Наша система вищої педагогічної освіти працює, на мою думку, ще за радянськими взірцями. Є якісь окремі тенденції до змін, але наближення студента, випускника, магістранта до живої справи, до школи відбувається не системно, а ініціативно – там, де є віддані справі ентузіасти.

От, наприклад, в університеті Грінченка працює доцент Маргарита Козир, яка пройнялася казками Сухомлинського. У неї студенти складають казки за мотивами Сухомлинського, осучаснюють їхнє сприйняття. Потім вони йдуть до звичайної школи, до звичайного вчителя і працюють з різними дітьми: і з інклюзією, і з затримкою розвитку… Я думаю, що такий підхід дає розуміння вчительської професії, це знаходить відклик у душі, людина проявляє і свою творчість, і спонукає до роздумів дітей. Бо є вчителі, які не люблять дітей, ба навіть ненавидять їх, знущаються.

Система вищої педагогічної освіти, безсумнівно, потребує більшого зв’язку зі школою. Мені здається, треба було б не десять агентів швиденько за три місяці навчити, а хоча б на магістерському рівні або на рівні старшого бакалаврату все-таки розповісти, які є системи, які є підходи. І головне – показати, як це працює, які між ними відмінності, побачити на власні очі це все у дії, в школі.

Інтерв’ю: Дмитро Кузьменко